Очі блудного пса посивіли від років і бруду… Там, де дім був колись, вже давно і нікого нема – лиш огризки від яблук з чужого саду. Можна легко забути себе. Молодого. І риму. Але там нас нема. Що минуло, на жаль, – невловиме. Можна бути собою і забути усе. Лиш нікого ніколи не зрадиш. Кров рукою з обличчя згребеш до пуття, наче слово іще не пророче. Репнув світ у колисці життя на іуд і пророків… А вона – наче тінь, мов маяк зирить знову суворо ув очі. Та ніколи не гасне свіча. Час відлічує…