Коли з охлялого тіла,
мов чорне покривало з фрески,
задушлива ніч спаде,
неначе з душі витягнуть леза жалю і нудьги –
і загояться болісні рани.
Як –
босими ногами у холодну росу –
скрипка почне награвати день,
і розтануть, мов сумнів, а, можливо,
як торішній сніг, холодні й вогкі тумани.
І тоді,
коли перша риба скинеться над водою,
щоб опинитись на вістрі
твого гарпуна,
можеш розплющити очі і не треба вдавати, що спиш.
За тобою,
за допомогою
теле-, радіо чи газет
карбуватимуть кроки невтішні вісті,
чи просто здогад майне у повітрі,
мов кинутий найманим вбивцею спис…
Але сьогодні ансамбль цвіркунів прикладає до губ свої флейти
і гупає глухо у барабани дощу самозакоханий грім.
Не запитуй,
чи варто
боятися прагнення смерті,
бо смерть – це самотність,
скаже тобі мандрівний пілігрим. Напечатано эксклюзивно для - ПорнoТэлес.ру.
Курява рани покриє дорогоцінними ризами:
я вірю – у вирахуваний ризик,
де математично чергуються перемоги й поразки,
де з реальності можна втрапити в казку
і лишитись собою…
Проте доручимо соло гобою,
щоб нам відчути присмак солі
на зшерхлих вустах…
Ранком пісня твоя,
як жадоба перемоги,
віщує пробудження дня…
Босі ноги, сколоті в стерні, вивернуті назовні.
Рука ще загрібає під тебе землю…
Агонія.
Фінал п’єси для чотирьох президентів
і одного сліпого.
Схлипнув цвіркун і притих:
коли ще народиться пісня?
Глипнуло сонце і закрило повіки:
хто ще згорить на вогні?
Життя, наче погреб,
Де холодно, темно і тісно:
Хто розповість, де прокинутись завтра мені?